Інклюзія – лише частина набагато більшої картини, ніж навчання у звичайному класі загальноосвітньої школи. Інклюзія – це бути включеним у житія і брати в ньому участь, використовуючи власні можливості в щоденній діяльності як член громади. Інклюзія – це коли ти є частиною того, що й інші, коли тебе приймають і обіймають, як того, що до них належить. Інклюзія може мати місце у школі, церкві, на ігровому майданчику, на роботі й відпочинку.
Усі люди, незалежно від того є вони неповпосправними чи ні, мають основні потреби, які необхідно задовольнити для того, щоб люди мали відчуття власної реалізації. Основні такі потреби, як їжа, вода й житло, є необхідними для нашою існування. Також можна легко зрозуміти, якщо людина погано харчується, не займається спортом, то це може мати погані наслідки для її здоров'я і здатності нормально функціонувати в інших сферах життя. Якщо ми розуміємо, хто ми, що робимо й для чого, це додає нам наснаги у житті. Відчуття непотрібності чи виконання якихось беззмістовних завдань пригнічує мотивацію і самооцінку. Відчуття приналежності, любові, дружби й добрі стосунки з іншими збагачують наше життя. Почуття самотності й відчуження можуть мати негативний вплив на всі сфери нашого життя. Освіта допомагає задовольнити наші погреби у навчанні і розвитку, але якщо ми зосереджуємося лише на одному за рахунок усього іншого, це не підвищуватиме загальної якості нашого життя. Коли всі ці потреби задовольняти комплексно, тоді кожна сфера додаватиме сили при досягненні успіху в інших сферах. Інклюзія означає задоволення всіх цих потреб і підвищення загальної якості життя. У школі інклюзія не відбувається лише за рахунок переведення дитини до звичайного класу, це радше – бажаний кінцевий результат. Інклюзія повинна супроводжуватися належними підготовкою і підтримкою. Мета інклюзії буде досягнута лише тоді, коли дитина братиме участь у діяльності класу як невід'ємний член цього класу та якщо ця дитина отримує всі необхідні послуги й підтримку. Інклюзія – це не компромісне надання підтримки й послуг для навчання дітей з неновпосправністю у звичайному класі, а також це не компромісне досягнення індивідуальних цілей. Незалежно від того, куди направили дитину з неповносправністю, для неї повинен бути розроблений індивідуальний навчальний план (ІНП) відповідно до потреб цієї дитини. Цілі та завдання ІНП повинні регулярно виконуватися і в умовах звичайного класу. Це саме стосується й усіх відповідних послуг, яких потребує дитина, усі вони повинні й надалі надаватися дитині в умовах звичайного класу загальноосвітньої школи. Фундаментальний принцип інклюзивної освіти полягає в цінуванні відмінностей у межах людської громади. Коли буде повністю реалізовано модель інклюзивної освіти, ми відмовимося від ідеї про те, що діти повинні стати "нормальними" для того, щоб бути корисними для світу. Ми починаємо дивитися ширше звичних меж розуміння цінності членів громади й таким чином починаємо усвідомлювати досяжну мету, а саме – забезпечення усім дітям справжнього відчуття приналежності.
Інклюзія в школі вимагає зсуву парадигми в людській свідомості, а не лише підготовки дитини до навчання в загальноосвітній школі. Цей звичайний клас у загальноосвітній школі повинен готуватися до зустрічі дитини. Це не є вирішення нуля проблеми чи її ста відсотків, але потрібно намагатися досягнути хоча б якогось балансу для того, щоб максимально задовольнити потреби дитини. Звичайний клас у загальноосвітній школі не розглядається таким, як він є, а таким, яким він може бути.
Адаптувати потрібно навчальні плани, навчальні матеріали, навчальну програму і/або очікувані результати участі кожної дитини, забезпечуючи досягнення всіх індивідуальних та академічних цілей. Мета цього не є просто соціальною чи академічною, мета полягає в тому, щоб задовольнити всі потреби разом, де це можливо. Через інклюзивну освіту діти з неповносправністю продовжують крокувати стежиною, яка веде в доросле життя, як активні члени суспільства. Задоволення всіх потреб дітей разом збільшує їхню спроможність досягнути академічного та фізичного розвитку відповідно до їхнього потенціалу. А це підвищує їхню загальну якість життя. Інклюзивна освіта вчить усіх дітей працювати в команді й того, як потрібно спілкуватися й функціонувати разом з іншими дітьми, у яких інші можливості. Вони вчаться цінувати різноманіття, бачити спроможність інших бути корисними, і це дає дітям відчуття єдності.
Розуміння соціальної інклюзії
Соціальна інклюзія виникла як важлива концепція політики в Європі у 1980-х роках у відповідь на зростаючі соціальні поділи, як наслідок нових умов ринку праці та невідповідності існуючої системи соціального забезпечення, що не могли задовольнити потреб різноманітних верств населення.
Соціальна інклюзія – це забезпечення того, щоб усі діти й дорослі могли брати участь у житті суспільства як вартісні члени, яких поважають і які роблять свій внесок у це суспільство.
Вона відображає активний і націлений на розвиток людини підхід до соціального добробуту, який передбачає більше, ніж просто ліквідацію бар'єрів чи ризиків.
Вона вимагає інвестицій і дії для того, щоб створити умови для інклюзії.
Це комплексна і складна (вимоглива) концепція, яку не можна зводити лише до одного виміру.
Які є наріжні камені соціальної інклюзії?
Цінування й визнання – це визнання окремих осіб і груп й повага до них. Це включає визнання відмінностей у розвитку дітей і не прирівнювання неповносправності до патології; підтримка загальноосвітніх шкіл, які є чутливими до відмінностей; поширення переконання, що ми всі вартуємо того, щоб мати здоров'я, освіту й соціальні програми.
Розвиток людини – це сприяння розвитку талантів, навичок, спроможностей і вибору жити життям, яке цінують люди і яке заслуговує на сприяння. Це означає надання всім можливостей для навчання й розвитку, опіка та рекреаційні програми, які спрямовані на сприяння і стимулювання розвитку й удосконалення особистості, а не лише простий догляд за дітьми.
Причетність та участь – це існування прав і необхідної підтримки особистості для того, щоб брати участь у прийнятті рішень, які стосуються особисто її, сім'ї та життя в суспільстві. Це означає, що молоді люди прийматимуть рішення і контролюватимуть послуги для молоді, батьки братимуть участь у складанні навчального плану й прийнятті рішень щодо питань, які впливають на життя їхніх дітей; громадяни братимуть участь у прийнятті рішень щодо політики; участь особистості в політичному житті суспільства.
Близькість – це спільне користування фізичним і соціальним простором для того, щоб за бажання відбувалася взаємодія можливостей. Це означає спільне користування громадськими місцями, як, наприклад, бібліотеками, театрами, парками й навчання в інклюзивних школах і класах та ін.
Матеріальний добробут – це забезпечення матеріальними ресурсами для того, щоб діти і їхні батьки могли повноправно брати участь у житті суспільства. Це включає безпеку й захищеність вдома й адекватні прибутки.
Підсумкові позиції
Інклюзія означає, що всі системи підтримки є доступними для тих, хто її потребує як громадянського обов'язку, а не як послуги (поблажки).
Інклюзія означає, що суспільство повинне вільно, відкрито й без жодного жалю забезпечувати належні умови для будь-якої особи з неповносправністю, не проявляючи при цьому жодних обмежень.
Інклюзія утверджує, що все суспільство, його фізична доступність і його соціальне ставлення повинні існувати за умови універсального дизайну (фізичний доступ до всіх публічних місць: церкви, бібліотеки, структур виконавської влади, поліклініки, школи, театру, магазину тощо), таким чином припиняючи фізичне ізолювання, знешкоджуючи ідею про те, що тіло, яке є іншим, неспроможне до управління собою.
Неповносправність
Особа з неповносправністю – це людина з певними психофізичними вадами, і тільки суспільство визначило для інших її неповносправною.
Неповносправність – недолік або обмеження у виконанні певної діяльності, які є причиною суспільства і результатом керування цим суспільством. Це втрата чи обмеження можливостей рівноправної участі у житті суспільства через існуючі соціальні перешкоди чи перешкоди в навколишньому середовищі. Наприклад, діти з ДЦП чи аутизмом, синдромом Дауна можуть не мати можливості бавитися чи навчатися разом з іншими дітьми, які є сусідами, через те, що не ходять до місцевої школи чи живуть далеко від своїх родин (в інтернатах), а світ (суспільство) залишає осіб з неповносправністю за межами й не дозволяє їм робити те, що роблять інші члени суспільства. Неповносправність – це дискримінація, така ж, як расизм, чи сексизм (гендерна дискримінація).
Вада – це травма чи захворювання, яке триває протягом довгого часу і внаслідок якої особа стає відмінною від інших. Вона може вражати мозок чи тіло, може спричиняти біль, впливати на мову людини чи на її здатність запам'ятовувати.
Вада становить труднощі для особи неповносправної, але основна проблема полягає в бар'єрах, які виставляє суспільство. Вада не є причиною неповносправності, і вона не робить неповносправність прикладом для наслідування.
Існує 5 визначень неповносправності:
1. Біомедичне: неповносправність прирівнюється до хвороби чи вади
2. Філантропічне: неповносправність – це «людська трагедія», а особа стає об'єктом співчуття й доброчинності.
3. Соціологічне: неповносправність – це форма людської відмінності від соціальних норм.
4. Економічне: неповносправність – це соціальні витрати у зв'язку з обмеженою продуктивністю.
5. Соціально-політичне: неповносправність не можна розглядати ізольовано від соціального й фізичного світу, які інколи є причиною обмежень.
Моральна модель неповносправності. Неповпосправність вважають наслідком гріха. Батьки пов'язують неповносправність з гріхом, часто асоціюють з почуттям провини й соромом. Сім'ї ховають свої неповносправних дітей від сторонніх очей.
Медична модель. Розглядають неповносправність як дефект чи хворобу, яку потрібно лікувати медичними методами. Якщо особу "вилікувати", її проблема вже не існуватиме. Суспільство не вважає своїм обов'язком надати "місце" особі з неповносправністю, оскільки вона поза межами суспільства й чекає, поки її вилікують. Особа з неповносправністю перебуває в ролі хворого, а тому й не має жодних зобов'язань перед суспільством –ні ходити до школи чи на роботу, ні брати на себе сімейні обов'язки. Лікарям відводиться провідна роль як таким, що найбільш компетентні в цьому.
Реабілітаційна модель. Це відгалуження медичної моделі, коли неповносправність розглядається як недолік, який потрібно усувати за допомогою фахівця з реабілітації чи іншої допоміжної професії. Така модель була прийнята після Другої світової війни, коли ветерани поверталися додому з вадами й неповносправністю і їм потрібно було повертатися до життя в суспільстві.
Соціальна модель. Проблема неповносправності розглядається як посилення уваги з боку фахівців та інших осіб, надання особі з вадами неадекватних допоміжних послуг, а також виставлення суспільством бар'єрів – архітектурних, сенсорних, пізнавальних (когнітивних) та економічних перешкод. Побутує стійка тенденція суспільства робити узагальнення щодо всіх осіб з неповносправністю, коли суспільство залишає поза увагою значні відмінності серед громади неповносправних. За такої моделі вважають неповносправність нормальним аспектом життя, а не відхиленням і не визнають того, що неповносправні особи є непоправно "дефективні". Соціальну дискримінацію вважають найбільш проблемною, а також причиною багатьох інших проблем.
Усі люди, незалежно від того є вони неповпосправними чи ні, мають основні потреби, які необхідно задовольнити для того, щоб люди мали відчуття власної реалізації. Основні такі потреби, як їжа, вода й житло, є необхідними для нашою існування. Також можна легко зрозуміти, якщо людина погано харчується, не займається спортом, то це може мати погані наслідки для її здоров'я і здатності нормально функціонувати в інших сферах життя. Якщо ми розуміємо, хто ми, що робимо й для чого, це додає нам наснаги у житті. Відчуття непотрібності чи виконання якихось беззмістовних завдань пригнічує мотивацію і самооцінку. Відчуття приналежності, любові, дружби й добрі стосунки з іншими збагачують наше життя. Почуття самотності й відчуження можуть мати негативний вплив на всі сфери нашого життя. Освіта допомагає задовольнити наші погреби у навчанні і розвитку, але якщо ми зосереджуємося лише на одному за рахунок усього іншого, це не підвищуватиме загальної якості нашого життя. Коли всі ці потреби задовольняти комплексно, тоді кожна сфера додаватиме сили при досягненні успіху в інших сферах. Інклюзія означає задоволення всіх цих потреб і підвищення загальної якості життя. У школі інклюзія не відбувається лише за рахунок переведення дитини до звичайного класу, це радше – бажаний кінцевий результат. Інклюзія повинна супроводжуватися належними підготовкою і підтримкою. Мета інклюзії буде досягнута лише тоді, коли дитина братиме участь у діяльності класу як невід'ємний член цього класу та якщо ця дитина отримує всі необхідні послуги й підтримку. Інклюзія – це не компромісне надання підтримки й послуг для навчання дітей з неновпосправністю у звичайному класі, а також це не компромісне досягнення індивідуальних цілей. Незалежно від того, куди направили дитину з неповносправністю, для неї повинен бути розроблений індивідуальний навчальний план (ІНП) відповідно до потреб цієї дитини. Цілі та завдання ІНП повинні регулярно виконуватися і в умовах звичайного класу. Це саме стосується й усіх відповідних послуг, яких потребує дитина, усі вони повинні й надалі надаватися дитині в умовах звичайного класу загальноосвітньої школи. Фундаментальний принцип інклюзивної освіти полягає в цінуванні відмінностей у межах людської громади. Коли буде повністю реалізовано модель інклюзивної освіти, ми відмовимося від ідеї про те, що діти повинні стати "нормальними" для того, щоб бути корисними для світу. Ми починаємо дивитися ширше звичних меж розуміння цінності членів громади й таким чином починаємо усвідомлювати досяжну мету, а саме – забезпечення усім дітям справжнього відчуття приналежності.
Інклюзія в школі вимагає зсуву парадигми в людській свідомості, а не лише підготовки дитини до навчання в загальноосвітній школі. Цей звичайний клас у загальноосвітній школі повинен готуватися до зустрічі дитини. Це не є вирішення нуля проблеми чи її ста відсотків, але потрібно намагатися досягнути хоча б якогось балансу для того, щоб максимально задовольнити потреби дитини. Звичайний клас у загальноосвітній школі не розглядається таким, як він є, а таким, яким він може бути.
Адаптувати потрібно навчальні плани, навчальні матеріали, навчальну програму і/або очікувані результати участі кожної дитини, забезпечуючи досягнення всіх індивідуальних та академічних цілей. Мета цього не є просто соціальною чи академічною, мета полягає в тому, щоб задовольнити всі потреби разом, де це можливо. Через інклюзивну освіту діти з неповносправністю продовжують крокувати стежиною, яка веде в доросле життя, як активні члени суспільства. Задоволення всіх потреб дітей разом збільшує їхню спроможність досягнути академічного та фізичного розвитку відповідно до їхнього потенціалу. А це підвищує їхню загальну якість життя. Інклюзивна освіта вчить усіх дітей працювати в команді й того, як потрібно спілкуватися й функціонувати разом з іншими дітьми, у яких інші можливості. Вони вчаться цінувати різноманіття, бачити спроможність інших бути корисними, і це дає дітям відчуття єдності.
Розуміння соціальної інклюзії
Соціальна інклюзія виникла як важлива концепція політики в Європі у 1980-х роках у відповідь на зростаючі соціальні поділи, як наслідок нових умов ринку праці та невідповідності існуючої системи соціального забезпечення, що не могли задовольнити потреб різноманітних верств населення.
Соціальна інклюзія – це забезпечення того, щоб усі діти й дорослі могли брати участь у житті суспільства як вартісні члени, яких поважають і які роблять свій внесок у це суспільство.
Вона відображає активний і націлений на розвиток людини підхід до соціального добробуту, який передбачає більше, ніж просто ліквідацію бар'єрів чи ризиків.
Вона вимагає інвестицій і дії для того, щоб створити умови для інклюзії.
Це комплексна і складна (вимоглива) концепція, яку не можна зводити лише до одного виміру.
Які є наріжні камені соціальної інклюзії?
Цінування й визнання – це визнання окремих осіб і груп й повага до них. Це включає визнання відмінностей у розвитку дітей і не прирівнювання неповносправності до патології; підтримка загальноосвітніх шкіл, які є чутливими до відмінностей; поширення переконання, що ми всі вартуємо того, щоб мати здоров'я, освіту й соціальні програми.
Розвиток людини – це сприяння розвитку талантів, навичок, спроможностей і вибору жити життям, яке цінують люди і яке заслуговує на сприяння. Це означає надання всім можливостей для навчання й розвитку, опіка та рекреаційні програми, які спрямовані на сприяння і стимулювання розвитку й удосконалення особистості, а не лише простий догляд за дітьми.
Причетність та участь – це існування прав і необхідної підтримки особистості для того, щоб брати участь у прийнятті рішень, які стосуються особисто її, сім'ї та життя в суспільстві. Це означає, що молоді люди прийматимуть рішення і контролюватимуть послуги для молоді, батьки братимуть участь у складанні навчального плану й прийнятті рішень щодо питань, які впливають на життя їхніх дітей; громадяни братимуть участь у прийнятті рішень щодо політики; участь особистості в політичному житті суспільства.
Близькість – це спільне користування фізичним і соціальним простором для того, щоб за бажання відбувалася взаємодія можливостей. Це означає спільне користування громадськими місцями, як, наприклад, бібліотеками, театрами, парками й навчання в інклюзивних школах і класах та ін.
Матеріальний добробут – це забезпечення матеріальними ресурсами для того, щоб діти і їхні батьки могли повноправно брати участь у житті суспільства. Це включає безпеку й захищеність вдома й адекватні прибутки.
Підсумкові позиції
Інклюзія означає, що всі системи підтримки є доступними для тих, хто її потребує як громадянського обов'язку, а не як послуги (поблажки).
Інклюзія означає, що суспільство повинне вільно, відкрито й без жодного жалю забезпечувати належні умови для будь-якої особи з неповносправністю, не проявляючи при цьому жодних обмежень.
Інклюзія утверджує, що все суспільство, його фізична доступність і його соціальне ставлення повинні існувати за умови універсального дизайну (фізичний доступ до всіх публічних місць: церкви, бібліотеки, структур виконавської влади, поліклініки, школи, театру, магазину тощо), таким чином припиняючи фізичне ізолювання, знешкоджуючи ідею про те, що тіло, яке є іншим, неспроможне до управління собою.
Неповносправність
Особа з неповносправністю – це людина з певними психофізичними вадами, і тільки суспільство визначило для інших її неповносправною.
Неповносправність – недолік або обмеження у виконанні певної діяльності, які є причиною суспільства і результатом керування цим суспільством. Це втрата чи обмеження можливостей рівноправної участі у житті суспільства через існуючі соціальні перешкоди чи перешкоди в навколишньому середовищі. Наприклад, діти з ДЦП чи аутизмом, синдромом Дауна можуть не мати можливості бавитися чи навчатися разом з іншими дітьми, які є сусідами, через те, що не ходять до місцевої школи чи живуть далеко від своїх родин (в інтернатах), а світ (суспільство) залишає осіб з неповносправністю за межами й не дозволяє їм робити те, що роблять інші члени суспільства. Неповносправність – це дискримінація, така ж, як расизм, чи сексизм (гендерна дискримінація).
Вада – це травма чи захворювання, яке триває протягом довгого часу і внаслідок якої особа стає відмінною від інших. Вона може вражати мозок чи тіло, може спричиняти біль, впливати на мову людини чи на її здатність запам'ятовувати.
Вада становить труднощі для особи неповносправної, але основна проблема полягає в бар'єрах, які виставляє суспільство. Вада не є причиною неповносправності, і вона не робить неповносправність прикладом для наслідування.
Існує 5 визначень неповносправності:
1. Біомедичне: неповносправність прирівнюється до хвороби чи вади
2. Філантропічне: неповносправність – це «людська трагедія», а особа стає об'єктом співчуття й доброчинності.
3. Соціологічне: неповносправність – це форма людської відмінності від соціальних норм.
4. Економічне: неповносправність – це соціальні витрати у зв'язку з обмеженою продуктивністю.
5. Соціально-політичне: неповносправність не можна розглядати ізольовано від соціального й фізичного світу, які інколи є причиною обмежень.
Моральна модель неповносправності. Неповпосправність вважають наслідком гріха. Батьки пов'язують неповносправність з гріхом, часто асоціюють з почуттям провини й соромом. Сім'ї ховають свої неповносправних дітей від сторонніх очей.
Медична модель. Розглядають неповносправність як дефект чи хворобу, яку потрібно лікувати медичними методами. Якщо особу "вилікувати", її проблема вже не існуватиме. Суспільство не вважає своїм обов'язком надати "місце" особі з неповносправністю, оскільки вона поза межами суспільства й чекає, поки її вилікують. Особа з неповносправністю перебуває в ролі хворого, а тому й не має жодних зобов'язань перед суспільством –ні ходити до школи чи на роботу, ні брати на себе сімейні обов'язки. Лікарям відводиться провідна роль як таким, що найбільш компетентні в цьому.
Реабілітаційна модель. Це відгалуження медичної моделі, коли неповносправність розглядається як недолік, який потрібно усувати за допомогою фахівця з реабілітації чи іншої допоміжної професії. Така модель була прийнята після Другої світової війни, коли ветерани поверталися додому з вадами й неповносправністю і їм потрібно було повертатися до життя в суспільстві.
Соціальна модель. Проблема неповносправності розглядається як посилення уваги з боку фахівців та інших осіб, надання особі з вадами неадекватних допоміжних послуг, а також виставлення суспільством бар'єрів – архітектурних, сенсорних, пізнавальних (когнітивних) та економічних перешкод. Побутує стійка тенденція суспільства робити узагальнення щодо всіх осіб з неповносправністю, коли суспільство залишає поза увагою значні відмінності серед громади неповносправних. За такої моделі вважають неповносправність нормальним аспектом життя, а не відхиленням і не визнають того, що неповносправні особи є непоправно "дефективні". Соціальну дискримінацію вважають найбільш проблемною, а також причиною багатьох інших проблем.
Від медичної моделі до соціальної моделі:
| Від | До |
| 1. Неповносправність – це індивідуальна проблема. | Неповносправність – це проблема в суспільстві. |
| 2.Відмінності у спроможностях– це ознака неадекватності. | Відмінності у спроможностях |
| 3.Бачити недоліки і | Бачити сильні сторони |
| 4.Ми і вони : виключення, толерування. | Всі ми: інклюзія, цінування. |
| 5.Суспільство вибирає для них. | Особи з неповносправністю самі вибирають для себе |
| 6. Професіонали знають найкраще. | У людей є різні види знань. |
| 7.Базується на співчутті/милосерді. | Базується на правах |
| 8.Пацієнт. | Громадянин. |
| 9.Орієнтовано на заклади. | Орієнтовано на громаду. |
| 10.Медична модель – лікувати або контролювати. | Соціальна модель – змінити середовище і ставлення. |
Медична модель неповносправності
Медична модель – це традиційні погляди, які стверджують, що неспроможність неповносправних осіб бути повноправною частиною суспільства є прямим результатом неповносправності, а не результатом соціальних бар'єрів.
Її називають “моделлю особистої трагедії”.
Вада – це проблема, яку треба подолати. Основна увага відводиться лікуванню особи, а якщо цю особу неможливо вилікувати, тоді просто її потрібно доглядати.
Ця модель зосереджується на полегшенні наслідків вади (ураження), і саме тому ми чуємо вислови на кшталт “реабілітація та лікування неповносправних”.
Другорядна мета – забезпечити "особливе оточення" для того, щоб задовольнити "особливі потреби".
Соціальна модель неповносправності
Розроблена особами з неповносправністю ("не плануйте нічого для нас і щодо нас – 6ез нас") для того, щоб допомогти описати і вжити заходів проти дискримінації.
Ця модель не звинувачує осіб з неповносправністю за проблеми, які вони мають.
Ця модель допомагає особам з неповносправністю знайти ділянки, що потребують змін, і дізнатися про негативне ставлення до осіб з неповносправністю.
Ця модель допомагає особам з неповносправністю співпрацювати із суспільством і між собою й покращувати якість життя, тобто доступності.
Основний акцент ставиться на права людини. Реакція суспільства повинна стосуватися тих соціальних інституцій і програм, які увічнюють фізичне, економічне й соціальне виключення (ексклюзію) осіб з неповносправністю. Реформування соціальної політики повинне бути спрямоване на те, щоб визнати: доступність і пристосоване середовище є необхідними передумовами для рівноправної участі неповносправних осіб у житті суспільства.
Три головні сфери бар'єрів
1. Довколишній світ (включаючи недоступні будівлі й послуги).
2. Ставлення суспільства (стереотипи, дискримінація й упередження).
3. Суспільні організації, що користуються негнучкими юридичними процедурами й практикою.
Поняття "універсальний дизайн" визначається як дизайн довкілля і виробів, мета якого – зробити їх максимально придатними для використання всіма людьми, без необхідності в адаптації чи спеціалізованому дизайні.
Універсальний доступ означає, що при розробці інклюзивної політики, яка сприяє повноцінній і рівноправній участі в житті суспільства всіх громадян, враховуються потреби всіх людей.
Лінза неповносправності – аналітичний інструмент для виявлення бар'єрів у законодавстві, політиці, програмах і послугах для людей з обмеженими можливостям. Він допомагає посадовцям, які несуть відповідальність за творення політики, замислитися над проблемами неповносправності та її впливом на різні види життєдіяльності. По суті лінза являє собою низку запитань, котрі можуть використовуватися як своєрідні критерії для створення такої законодавчої бази, які:
- є інклюзивними по відношенню до осіб з обмеженими можливостями;
- забезпечують реалізацію прав особи з обмеженими можливостями, враховуючи її потреби;
- відповідають принципам універсального дизайну, забезпечуючи доступ особам з обмеженими можливостями;
- враховують унікальні потреби осіб з обмеженими можливостями в отриманні певних видів підтримки відповідно до типу обмеження в процесі користування масовими послугами;
- уникають незапланованих негативних наслідків;
- укладаються після попереднього обговорення з особами, які мають обмежені можливості, та відображають цілі уряду в напрямку досягнення рівності й справедливості для всіх.
Сканування середовища – вивчення середовища з метою забезпечити стратегічну інформацію, на основі якої визначаються організаційні стратегії. Вивчення – це ключовий момент процесу планування. Воно здійснюється з метою інвентаризації й опису наявних послуг, видів супроводу, політики й нормативно-правової бази. Вивчення дає можливість виявляти прогалини в наданні послуг і забезпеченні супроводу та заповнювати їх з метою впровадження інклюзивної освіти в Україні.
Стратегічне планування -
Медична модель – це традиційні погляди, які стверджують, що неспроможність неповносправних осіб бути повноправною частиною суспільства є прямим результатом неповносправності, а не результатом соціальних бар'єрів.
Її називають “моделлю особистої трагедії”.
Вада – це проблема, яку треба подолати. Основна увага відводиться лікуванню особи, а якщо цю особу неможливо вилікувати, тоді просто її потрібно доглядати.
Ця модель зосереджується на полегшенні наслідків вади (ураження), і саме тому ми чуємо вислови на кшталт “реабілітація та лікування неповносправних”.
Другорядна мета – забезпечити "особливе оточення" для того, щоб задовольнити "особливі потреби".
Соціальна модель неповносправності
Розроблена особами з неповносправністю ("не плануйте нічого для нас і щодо нас – 6ез нас") для того, щоб допомогти описати і вжити заходів проти дискримінації.
Ця модель не звинувачує осіб з неповносправністю за проблеми, які вони мають.
Ця модель допомагає особам з неповносправністю знайти ділянки, що потребують змін, і дізнатися про негативне ставлення до осіб з неповносправністю.
Ця модель допомагає особам з неповносправністю співпрацювати із суспільством і між собою й покращувати якість життя, тобто доступності.
Основний акцент ставиться на права людини. Реакція суспільства повинна стосуватися тих соціальних інституцій і програм, які увічнюють фізичне, економічне й соціальне виключення (ексклюзію) осіб з неповносправністю. Реформування соціальної політики повинне бути спрямоване на те, щоб визнати: доступність і пристосоване середовище є необхідними передумовами для рівноправної участі неповносправних осіб у житті суспільства.
Три головні сфери бар'єрів
1. Довколишній світ (включаючи недоступні будівлі й послуги).
2. Ставлення суспільства (стереотипи, дискримінація й упередження).
3. Суспільні організації, що користуються негнучкими юридичними процедурами й практикою.
Поняття "універсальний дизайн" визначається як дизайн довкілля і виробів, мета якого – зробити їх максимально придатними для використання всіма людьми, без необхідності в адаптації чи спеціалізованому дизайні.
Універсальний доступ означає, що при розробці інклюзивної політики, яка сприяє повноцінній і рівноправній участі в житті суспільства всіх громадян, враховуються потреби всіх людей.
Лінза неповносправності – аналітичний інструмент для виявлення бар'єрів у законодавстві, політиці, програмах і послугах для людей з обмеженими можливостям. Він допомагає посадовцям, які несуть відповідальність за творення політики, замислитися над проблемами неповносправності та її впливом на різні види життєдіяльності. По суті лінза являє собою низку запитань, котрі можуть використовуватися як своєрідні критерії для створення такої законодавчої бази, які:
- є інклюзивними по відношенню до осіб з обмеженими можливостями;
- забезпечують реалізацію прав особи з обмеженими можливостями, враховуючи її потреби;
- відповідають принципам універсального дизайну, забезпечуючи доступ особам з обмеженими можливостями;
- враховують унікальні потреби осіб з обмеженими можливостями в отриманні певних видів підтримки відповідно до типу обмеження в процесі користування масовими послугами;
- уникають незапланованих негативних наслідків;
- укладаються після попереднього обговорення з особами, які мають обмежені можливості, та відображають цілі уряду в напрямку досягнення рівності й справедливості для всіх.
Сканування середовища – вивчення середовища з метою забезпечити стратегічну інформацію, на основі якої визначаються організаційні стратегії. Вивчення – це ключовий момент процесу планування. Воно здійснюється з метою інвентаризації й опису наявних послуг, видів супроводу, політики й нормативно-правової бази. Вивчення дає можливість виявляти прогалини в наданні послуг і забезпеченні супроводу та заповнювати їх з метою впровадження інклюзивної освіти в Україні.
Стратегічне планування -
- це те, як ми плануємо майбутнє інклюзивної освіти в Україні;
- це процес вирішування, чого ми хочемо досягти і як це робити;
- це інструмент управління конкретними завданнями, включаючи таке:
- "інвентаризацію" наших сильних і слабких сторін, можливостей і небезпечних моментів;
- коригування нашого бачення, місії, цінностей та цілей;
- розробка заходів для виконання планів (цілі, завдання), а також проведення заходів для досягнення цілей.
- коригування нашого бачення, місії, цінностей та цілей;
- розробка заходів для виконання планів (цілі, завдання), а також проведення заходів для досягнення цілей.
Немає коментарів:
Дописати коментар